Історія одної родини, як приклад трагедії всього народу

Це просто правдива історія одного роду. А таких історій сотні тисяч в Україні. Не усі пам'ятають, не всі вижили. Не всі мають талант так написати. Продовження на сторінці автора.

Це - паспорт моєї прабабці, Теклі Твердохліб. Безцінний скарб нашого родинного архіву.

Прабабця Текля була сильною жінкою з непростим характером. Освічена, зі знанням трьох мов. Мати 9-ти дітей, двох з яких поховала ще маленькими, а про долю одного зі своїх молодших синів - Тадея, так і не дізналася аж до смерті. Правда відкрилася значно пізніше, коли розсекретили архіви КДБ (я згодом розповім про нього).

Прадід Микола Твердохліб був заможним. Новозбудована хата, декілька десятків морґів поля, величезна господарка, ренамент, коні, худоба, садок на добрий гектар з сортових виплеканих дерев. Прадід першим в окрузі придбав тодішні новинки - косарку і молотилку. А ще - він дав освіту всім свої дітям, сини вчилися в гімназіях у Львові, а Тадей поїхав аж у Варшаву здобувати фахову військову освіту.

Рівно 75 років тому заможна галицька родина за одну ніч втратила все. В дію вступила горезвісна постанова "Запад". За декілька днів з Західної України (Тернопілля, Станіславщини та Львівщини) було депортовано майже 80 тисяч українців.
Разом з дітьми Василем, Марією та Софією (Зонею), Микола і Текля Твердохліби з клунками, в які нашвидкоруч встигли зібрати найнеобхідніше, в товарному вагоні вони попрямували на Далекий схід росії. Вже у вагоні до них приєднався син Степан, львівський гімназист, який підтримував зв'язки з УПА.

Географію перебування родини на чужині можна прослідкувати за позначками у прабабціному паспорті - спочатку Красноярскій край, потім - Кемеровська, а згодом - Іркутська область.
Цей паспорт бабця отримала в 1950 році, вже по смерті прадіда Миколи, який помер на третьому році заслання. Де його могила - нам так і не вдалося дізнатися. "Иждив. раб."... Жахлива гра скорочення слів...

Як жилося вже немолодій жінці на чужині - страшно собі навіть уявити.

5 березня 1953 року помер Сталін. І моя бабця Ганна зважилася на просто неймовірний вчинок. Вона поїхала в Іркутськ і забрала 65-ти річну маму назад в Україну, не чекаючи на реабілітацію чи дозвільні документи.

Після повернення до Стоянова почався справжній терор з боку місцевої влади та КДБ. Щотижня в бабціну хату приходив офіцер з Радехівського районного відділку, зі словами: "Вєзі бабку абратна!"

Бабця Ганя ж відгаркувалася - "Я її не привозила. Вона сама сіла зі мною в поїзд і приїхала сюди. Вам треба - ви її і везіть!" та регулярно платила штраф за незаконне проживання інтернованої особи.
А потім почалася хрущовська відлига і від прабабці Теклі відстали. Їй навіть видали новий паспорт. А цей, що на фото, "загубився" та був схований глибоко в куфрі.

Прабабця Текля прожила з донькою Ганною та внуками в Стоянові ще понад 10 років. Моя мама добре її пам'ятає. Найяскравіший спогад - вся в чорному, сива худесенька прабабця Текля сидить на кріслі біля хати і читає без окулярів якусь книжку.

Ви спитаєте - що сталося з іншими членами родини?

Василю, Марії та Софії (Зоні) через Монголію і Китай вдалося втекти в Австралію.
Степан осів в Сибіру, одружився, в нього народилися діти. Звязок з їх родинами ми розірвали ще в 2014 році. На початку повномаштабної війни мені написав мій триюрідний брат якийсь розмитий лист про "ми нє паддєрживаєм, но шо ми можем сдєлать бла-бла-бла"
В голові нащадків бандерівця Степана Твердохліба "8 лєт дамбілі бамбас".

Історія одної родини як приклад трагедії всього народу. Вас все ще дивує питання - чому росіяни насильно депортують населення зі Сходу і Півдня України? Вони завжди так роблять. Вони завжди так робили...

Автор Людмила Звір