Володимир Миколаєнко: "У нас немає запасної України"
Я багато думав і в полоні, і вже коли повернувся, про те, що з нами відбувається, чому це з нами сталося, чи могли ми цьому запобігти, як це припинити. І, знаєте, це дурні думки. Вони не дають нічого, окрім гіркоти і зневіри.
Чому це з нами сталося? Тому що це географія. Географія – це доля. Тому що ми не могли виходити на акції проти Путіна замість росіян, не могли захищати їхні ЗМІ чи конституцію. Вони мали це робити. Але їх це влаштовувало, та і зараз влаштовує, давайте чесно.
Чи можна було цьому запобігти? Імовірно, була кількавідсоткова можливість того, що це не станеться. Якби ми не віддали нашу ядерну зброю, якби ми не віддали наші літаки стратегічної авіації, якби одразу обрали Чорновола замість Кравчука, якби, якби, якби...
Ми всі і досі катуємо себе цими якби, ніби можна повернутися в минуле і все виправити. Але ж ні. І ці безкінечні якби стають лише точками напруги, навколо яких ми безкінечно сперечаємося.
Прийняти реальність треба такою, як вона є, навіть коли вона тобі зовсім не подобається і тобі хочеться жити в 2008 році й робити вигляд, що немає ніякої війни.
Але ось так ми тепер і живемо. Дорослі ховають своїх дітей, росіяни вбивають мирних мешканців заради розваги, країну сповнює гул генераторів, лінія фронту – тисячі кілометрів. А на міжнародній арені досі ще не вирішили, чи гідні ми з вами вижити і зберегти країну.
Ось така реальність. І всередині цієї реальності мене дуже непокоїть думка про те, що величезна кількість людей задіяні в цій війні якось так, знаєте, трошечки.
Я навіть не про так званих ухилянтів, бо вони лише мала частина великого українського народу. До народу претензій, я думаю, в нас немає, бо народ масово воює, а ухилянти – це виключення з народу, а не його правило.
Моя претензія до тих, хто говорить за народ, приймає рішення за народ, безпосередньо впливає на те, як і чим народ живе. Я про наших політиків та і деяких наших журналістів.
Мені важко прийняти те, що є величезна кількість людей всередині нашої еліти, яка вже 4 роки поводиться так, ніби існує якась запасна Україна, куди вони втечуть, якщо ця впаде. Ні, я розумію, що у більшості суб'єктних людей достатньо грошей, зв'язків, щоб провести решту життя в Парижі, Празі чи Нью-Йорку, де можна буде розповідати про те, як поганий народ не впорався і програв, а ви ж попереджали.
Але в більшості з нас немає запасної України – є тільки ця, немає іншого життя –є тільки одне, яке ми готові віддати за Україну і в Україні.
Мене неймовірно дратують політики, які бачать кризу у владі не як ризик, а як шанс щось урвати. Я не можу читати новини, які пишуть так, щоб убити в мені останню нервову клітину заради зайвого перегляду беззмістовної маячні.
Всі сприймають українців як ресурс. Але цей ресурс не безкінечний.
Дуже хотілося, щоб хоча б українські політики навчилися поважати своїх людей, свій народ, для якого вони працюють. Бо ці люди – єдине, що в нас є, і це єдине, що може нас врятувати.
Є люди, які переживають усе, які долають неймовірні труднощі, які сильніші за смерть та зневіру. Люди, які не знають страху, і для яких "Україна понад усе" це не просто слова.
Ці люди – наші з вами співвітчизники. І завдяки їхній відданості ми з вами і можемо збиратися тут і роздавати одне одному відзнаки, нагороди.
Все, що в нас є, це люди, український народ. І саме в людей ми маємо інвестувати. В усіх, хто тут залишився, в усіх, для кого Україна важлива. В усіх, кого вивертає від думки про росіян, хто бореться і не здається.
Я бачив Росію впритул, і я впевнений у тому, що немає нічого більш огидного, більш ницого і більш не схожого на Україну, ніж Росія.
Іноді мені здається, що ті, хто не бачив Росію так близько, як я, не зовсім добре розуміють, з чим ми боремося і як важливо не програти.
Якщо і є в сатани якась резиденція на землі, то вона саме там, у Росії.
Ми в жодному разі не маємо стати частиною цього пекла. І ми не станемо. Завдяки неймовірним людям, які вбивають цю наволоч кожного дня. І завдяки тому, що кожен, хто не на фронті, має робити все можливе, щоб їм допомогти – з вдячністю і відданістю кожного дня.
І тоді обов'язково настане час, коли ми не будемо сперечатися і казати: а ось якби...