Андрій Пелюховський: Незалежність без суверенітету

Блог Андрія Пелюховського, Лідера Політичної партії «Сила нації».

34 роки тому, коли було проголошено незалежну Україну, багато хто щиро вірив у те, що наша країна дуже скоро стане однією з наймогутніших і процвітаючих країн Європи.

На момент розпаду СРСР 1991 року Україна була однією з провідних союзних республік. Якісна освіта, мережа наукових та промислових підприємств, розвинене сільське господарство, потужний військово-промисловий комплекс, що випускав ракети, транспортні літаки і танки.

За статистикою Міністерства фінансів України, станом на 1991 року в країні проживало 51,5 мільйона осіб. Зараз за даними, які мають офіційні інститути, в Україні проживає близько 26,6 мільйонів осіб. Це найбільша депопуляція населення, що не має аналогів в історії. Це – справжній геноцид.

На початок 1994 року державний борг України становив 4,8 млрд. доларів США (зокрема зовнішній — 75%). Сьогодні йдеться про те, що борг України становить 100% ВВП, а наступного року підніметься до 140%.

Україна отримала у спадок розвинений промисловий комплекс, а також потужну армію. На момент виходу зі складу СРСР армія України налічувала: 980 000 військовослужбовців, 6 500 танків, 7000 бронемашин, 1500 літаків, 3500 кораблів. До складу Збройних Сил України входили 3 загальновійськові армії, 3 танкові армії, один армійський корпус, 4 повітряні армії, 1 ракетна армія, Чорноморський флот, 2 вузли систем попередження про ядерний напад. Україна мала третій у світі ядерний потенціал: на її території базувалися 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 2500 одиниць тактичної ядерної зброї.

1991 року ВВП на душу населення в Україні був 52-м у світі і суттєво перевищував ВВП у країнах Східної Європи і навіть у Польщі.

1990 року в Україні було 313 079 науковців. До початку війни, до 2022 року в країні працювало вже менше 90 тисяч вчених та дослідників. При цьому Національна академія наук має велику вікову проблему: середній вік президії НАН — 74 роки, а посади вчені отримали 30-40 років тому.

Ми мали найбільший у Європі річковий флот. Де ж він?

Ми мали власне машинобудування – де воно?

У нас були судноверфі, що будують авіаносці. Ми мали нафтопереробні заводи. Ми мали величезне виробництво цементу. Де вони?

Я не належу до тих, хто ностальгує за Радянським Союзом. Я щиро підтримував та підтримую незалежність України. Для мене незалежність – це частина моєї юності, я формувався як особистість в умовах незалежної України. Але дозвольте: кожна дія, кожен процес визначаються порівняно з попередніми подіями. І якщо ми здобули незалежність, то незалежна держава мала якісно відрізнятися від УРСР. Ну гаразд: перші роки, становлення, тимчасові труднощі. Але ж минуло вже 34 роки! Які тимчасові проблеми? Яка взагалі тимчасовість? Очевидно, щось пішло не так, і це потрібно виправляти.

А правда полягає в тому, що всі ці три з лишком десятиліття політики, представники бізнесу, «батьки держави» просто безбожно грабували свій народ і заплющували очі на нове його поневолення. За роки незалежності не було побудовано жодного значущого об'єкта – ми далі продовжуємо використовувати потенціал, що дістався нам у спадок від УРСР. Натомість у країні формувався клас мільярдерів та мультимільйонерів. Зрозуміло, що свої гроші вони заробили, прибравши до рук колись народну власність і пограбувавши народ. Але це сьогодні називається не грабунком, а «підприємницькою кмітливістю» та «бізнес-удачею».

20% нашої території сьогодні окуповано Росією. Але 80% так само окуповані – західними компаніями, іноземними ділками. Їм належать надра України, величезні земельні площі. Саме вони вирішують, хто має сидіти у кріслі президента, а хто входити до складу уряду. Саме вони нав'язують нам несправедливі договори та штовхають нас на відверто зрадницьку капітуляцію. Саме вони відмовляли нам в ефективній зброї на початку війни, щоб чогось не вийшло (вони відверто боялися Путіна – боялися більше, ніж ми). І те, що ми втратили Крим та Донбас – це насамперед їхня «заслуга».

Сьогодні ми відзначаємо День Незалежності. І так виходить, що незалежність у нас є, але немає суверенітету. Ми маємо всі зовнішні атрибути державності – прапор, герб, гімн, президент, парламент, структура влади. А чи можемо ми розпоряджатися своєю економікою? Власними фінансами? Чи можемо ми провести хоча б одне високе призначення без консультацій із західними посольствами? А всі ці НАБУ та САП – чи це не ознака колоніальної залежності? Як можуть бути наділені функціями силових відомств у державі структури, що не контролюються цією державою?

Ось і виходить, що через тридцять чотири роки формальної незалежності ми маємо розпочинати боротьбу за незалежність спочатку.

І я впевнений, що вже скоро на лаві підсудних опиняться всі до єдиного президенти України (крім покійного Кравчука та Януковича, який втік). Усі, хто благословляли пограбування та занепад України.

Я впевнений, що ми посилимо кримінальну відповідальність (аж до відновлення смертної кари) за економічні злочини без терміну давності – відповісти за грабунок економіки, за мародерство повинні всі ті, хто присмоктався до тіла України та набив свої кишені.

Ми приведемо до влади справжніх професіоналів, а не просто випадкових людей, «торговців повітрям», які не збудували в цьому житті навіть собачу будку (за влучним висловом одного з українських політиків).

Ми знайдемо сили і відмовитися від західного диктату, і повернемо собі втрачені території – насамперед дипломатичним шляхом. На Росію найближчими роками чекають непрості часи, і ми обов'язково отримаємо свій реванш. Життя наших побратимів, пролита ними кров буде помщена, а їхня справа увінчається перемогою.

І ми відродимо Україну – з економічними та соціальними показниками, які значно перевищують радянські.

Я вірю у майбутнє України. Я вірю у прекрасне майбутнє України, у її процвітання.

Із Днем незалежності! Зі святом, яке змушує дивитися в майбутнє, але яке також постійно нагадує нам і про помилки минулого.