Культура політичної відповідальності: які уроки можуть винести українці з фільму про Ґолду Меїр

В українських кінотеатрах закінчився прокат біографічної драми “Ґолда” – про першу жінку на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю Ґолду Меїр, що була на чолі країни під час кривавої війни Судного дня.

Історія цієї війни багато в чому нагадує початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Не в останню чергу, саме це викликало значний глядацький інтерес до картини. Її українська прем’єра супроводжувалася значним резонансом: 24 січня в Українському домі відбулась пишна презентація за участі столичного бомонду, зокрема, – мера Києва Віталія Кличка, посла Ізраїлю в Україні Міхаеля Бродського, інших політиків і діячів культури.

Художній фільм “Ґолда” – плід копродукції Великої Британії та США з “оскароносним” (за короткометражку “Скін”) ізраїльтянином Ґаєм Наттівом у режисерському кріслі. Проте розповідає біографічна драма про події, близькі українцям. Адже у центрі сюжету – постать однієї з найвідоміших жінок-політиків XX століття, що була уродженкою Києва.

На будинку, де майбутня прем’єрка Ізраїлю провела дитячі роки життя – на столичній Бессарабці – нині розміщена меморіальна дошка. У 2022 році вулиця Ґолди Меїр з’явилася на Нивках у Києві, а на початку лютого 2024-го ім’я співзасновниці держави Ізраїль отримав сквер на Подолі. Всі ці перейменування свідчать, що значимість цієї фігури для України за останні роки значно актуалізувалась. Головним чином – через історичні паралелі.

Автори фільму “Ґолда” реконструюють події найважливіших 18 днів у житті ізраїльського прем’єра, а можливо – і в усій новітній історії держави Ізраїль. Стільки часу тривала Війна Судного дня – найважча із серії війн за незалежність Ізраїлю у XX столітті, коли саме існування нації висіло на волосині.

6 жовтня 1973 року, на єврейське свято Йом-Кіпур, Єгипет і Сирія розпочали повномасштабний наступ, який застав ізраїльську армію зненацька. Хоча Моссад мав точні дані про плани ворога, та військово-політичне керівництво країни до останнього не вірило у можливість вторгнення.

Військо було не відмобілізоване та погано підготовлене: за перші дві доби боїв ізраїльтяни зазнали великих втрат і були змушені залишити низку важливих позицій, що загрожувало повним колапсом оборони.

Зрештою, ЦАХАЛ таки перехопив ініціативу та розгромив обидві ворожі армії. Не в останню чергу завдяки твердості 75-річної Ґолди Меїр, яка відмовилася йти на територіальні поступки і домоглася постачання американської зброї. Проте ціна перемоги була високою: за 18 днів бойових дій загинуло до 3 тисяч ізраїльських військових, до 9 тисяч дістали поранення (зважте, що тоді в Ізраїлі мешкало трохи більше як 3 мільйони населення).

Після війни була створена “державна комісія Аграната”, яка розслідувала можливу недбалість у діях керівництва країни, зокрема – прем’єр-міністра. 2 квітня 1974 року комісія оприлюднила свої висновки, знявши всі звинувачення з Ґолди Меїр.

Незважаючи на це, вже 11 квітня “залізна леді Близького Сходу” подала у відставку й закінчила політичну кар’єру, зосередившись на написанні мемуарів і благодійності.

У 1978 році ця легендарна жінка померла від лімфоми. За її словами, до кінця життя вона відчувала провину за всіх загиблих у війні Судного дня (“Всі ці хлопчики, я заберу цей біль із собою в могилу”).

Схожість цих подій із подіями нещодавньої історії України очевидна: 24 лютого 2022 року наша держава, на жаль, також виявилася неготовою до ворожого вторгнення. Як і у випадку з Ізраїлем 50 років тому, напередодні нападу ми не провели мобілізацію й не підсилили оборону, внаслідок чого зазнали територіальних і людських втрат.

На жаль, на відміну від Ізраїлю, переламати перебіг війни та розгромити ворога нам ще не вдалося. Проте це не скасовує питання про політичну відповідальність керівництва країни за помилки під час підготовки до війни, яка рано чи пізно настане.

Приклад Ґолди Меїр у цьому контексті для нас дуже цінний. Її вчинок – добровільне визнання відповідальності – це зразок політичної мужності, якої бракує багатьом українським політикам. Можливо, політична відповідальність керівництва держави – це те, що Україна зможе запозичити з політичної культури Ізраїлю, з яким ми в останні роки любимо себе порівнювати.

Цікаво, що попри окремі прорахунки, інколи навіть фатальні, Ґолда Меїр залишилась у пам’яті ізраїльтян (принаймні більшості з них) національною героїнею. Невідомо, чи було б так, якби “залізна леді” трималася за своє крісло.

Перший біографічний фільм про Ґолду Меїр – “Жінка на ім’я Ґолда” – вийшов на екрани ще у 1982 році. У ньому головну роль виконала блискуча Інґрід Берґман, яка була удостоєна за неї премії “Золотий глобус”.

У новому фільмі образ Ґолди втілила британка Гелен Міррен, в активі якої – “Оскар” за роль Єлизавети II у стрічці 2006 року “Королева”. Ще одна зірка першої величини – голлівудський актор Лієв Шрайбер, який зіграв державного секретаря США Генрі Кіссінджера.

Цікаво, що в діалогах між “кіношними” Ґолдою Меїр і Кіссінджером розкрите ставлення ізраїльської лідерки до росіян. Адже відомо, що за агресією проти Ізраїлю у 1973 році стояв саме СССР: Москва накачувала арабські країни зброєю та під’юджувала до нападу. Втрати совєцьких “іхтамнєтів” – “військових спеціалістів”, які діяли на боці Сирії та Єгипту, – досі засекречені.

У фільмі героїня Гелен Міррен прямо каже, що перемога арабської коаліції буде перемогою “російської зброї”. Про самих росіян також висловлюється недвозначно:

“– Ці росіяни принесли у світ самі страждання.

– Звісно, є Толстой… (відповідає Шрайбер-Кіссінджер)

– І Достоєвський. Страждання на кожній сторінці”.

Згадує “кіношна” Ґолда Меїр і Україну. Щоправда, у не найбільш компліментарному контексті: розповідаючи про своє дитинство у Києві, коли батько був змушений забивати вікна дошками, ховаючись від погромів.

Попри це, сам факт того, що у фільмі Україна згадана як окрема держава, а не як частина Росії, – обурив так званих “російських офіцерів”, які звернулися до генерального прокурора РФ з вимогою заборонити стрічку.

Біографічний фільм “Ґолда” отримав одну номінацію на “Оскар”, щоправда, в технічній категорії “Найкращий грим”. Справді, команда гримерів попрацювала на славу: акторку Гелен Міррен важко впізнати, при цьому її обличчя не здається “штучним”.

Церемонія вручення премії Американської кіноакадемії-2024 відбудеться 10 березня. Високі шанси на перемогу, за оцінками букмекерів, цього року має й український документальний фільм “20 днів у Маріуполі”. Будемо сподіватися, що цей успіх, якщо стане реальністю, дасть поштовх для розвитку національного кіно. Наш кінематограф, з-поміж іншого, має розповідати і про такі пов’язані з Україною історичні фігури, як фігура Ґолди Меїр, – рішення яких формували світову політику, а моральний вибір надихає наступні покоління державних діячів.